ФУНКЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА ТРЬОХ СТУПЕНІВ У КАТАТИМНО-ІМАГІНАТИВНІЙ ПСИХОТЕРАПІЇ

Виклад основних результатів теоретичного дослідження

1.     Особливості психотерапевтичного впливу  у просторі трьох ступенів кататимно-імагінативної психотерапії

У Х. Льойнера ми знаходимо таке обгрунтування триступеневості КІП: «З дидактичних міркувань всю систему розділено на три ступені: основний ступінь, середній і вищий ступінь» [13, с 28].  Загальне уявлення про структуру методу в цілому дає розроблена X. Льойнером таблиця, в якій представлено інструменти впливу, що притаманні  КІП, у їх співвіднесенні з основним, середнім та вищим ступенями [13, с.29]. У своєму дослідженні ми орієнтувалися на дані таблиці, проте розглядали їх, як і інші матеріали по методу, під кутом зору важливого для теми нашої статті питання — функцій кожного із ступенів в контексті оволодіння всією системою КІП з її різноманітними інструментами впливу. Мається на увазі процес поступового формування у кандидатів в  терапевти впродовж поступеневого опанування методу спеціальних методичних переконань, умінь та навичок, що діють як певні алгоритми мислення, реагування та управління власними станами в роботі з пацієнтами. Для прояснення означеного питання аналіз проводився за такими рубриками: 1. Мета психотерапії. 2. Психотерапевтичний репертуар. 3. Стиль супроводу. 4. Психотерапевтичні настанови.

1.1.    Основний ступінь

Мета психотерапії. У своєму підручнику Х. Льойнер неодноразово звертається до характеристики мети основного ступеня кататимно-імагіативної психотерапії. Так, на самому початку він пише: «На відміну від прагматично орієнтованих методів …, застосування навіть відносно простої техніки основного ступеня символдрами не розраховане на обробку симптоматики у власному розумінні слова. Суті символдрами набагато більш властиве включення в психотерапевтичну роботу всього комплексу несвідомої патогенної психодинаміки, в тому числі і у сенсі дозрівання особистості. Звичайно ж, на основному ступені символдрами можливість здійснення цієї мети має свої межі. Але вже в ході короткочасної психотерапії (не більше 20 сеансів) часто стають очевидними компенсаційні процеси — в рамках захисних механізмів стисненого невротичними порушеннями «Я». Прояви симптомів відступають, пацієнт перебудовує свою поведінку, почуває себе краще і в цих випадках не бачить більше необхідності продовжувати лікування» [13, стор.32]. В іншому місці X. Льойнер висловлюється ще більш визначено: «Як мінімум дві третини випадків лікування на основі методів основного ступеня символдрами вимагають не більше 20-25 сеансів, оскільки мета лікування полягає в клінічному поліпшенні з обмеженим переструктуруванням невротичних настанов характеру» [13, стор . 128].

Психотерапевтичний репертуар на основному ступені кататимно-імагінативної психотерапії  складається з: а) тематичного структурування змісту кататимних переживань за допомогою ландшафтних мотивів із широкою та середньою структурою, символічне значення яких надає достатній простір для спонтанного розвитку індивідуальних проекцій. За своєю дією ці мотиви сприяють актуалізації почуття просторової безпеки, проясненню стосунків із первинними об’єктами, задоволенню архаїчних потреб, отриманню ресурсу, інтеграції психіки. При цьому мотиви основного ступеня мають «щадний» характер: вони «ніби проективно розташовані на поверхні образної свідомості» [13, с.69] і, отже, дозволяють уникати сильної регресії пацієнта чи актуалізації його глибоких внутрішніх конфліктів , обходження з якими може складати певні складнощі на початку оволодіння методом;  б) когнітивного опрацювання матеріалу імагінацій в семантичному полі пацієнта і з опорою на його самоінтерпретації.  Х. Льойнер підкреслював,  що повільна , поступова, але ясна самоінтерпретація символічного змісту для пізнання пацієнта і його терапії має значно важливіше значення, ніж безпосереднє повідомлення психотерапевтом значення певного образу чи окремих його частин [13; 17].

Стиль супроводу. На основному ступені КІП цей стиль є протекційним, він характеризується щільністю супроводу, обережним структуруванням імагінативного процесу, підтримкою та заохоченням пацієнта (техніка навчального процесу). Психотерапевт приділяє увагу деталям, розпитує про сюжетні подробиці образу, емоції і почуття ,які його супроводжують, піклується про пацієнта, пропонує йому відчути і здійснити свої бажання. Згідно іншої техніки основного ступеня —  креативного розкриття  — заохочується  творчий пошук і творчі рішення пацієнта. Перевага при цьому віддається тверезим і реалістичним способам рішень. Стиль супроводу на основному ступені передбачає також використання спеціальних технік поводження із символічними образами. Х. Льойнер називав ці техніки «режисерськими принципами», а їх   зміст визначив за допомогою низки промовистих метафор. Так, у межах основного ступеню, коли пацієнт зустрічається в образі із символічними фігурами, які поводять себе недоброзичливо чи вороже стосовно нього, застосовуються принципи «годування та насичення»; «примирення та ніжних обіймів». Сенс застосування цих принципів полягає у наступному: терапевт припускає, що ці фігури можуть символізувати певні відщеплені тенденції спонукань і бажань пацієнта, і, отже, на основному ступені потребують скоріше поступової їх інтеграції, ніж, наприклад, втечі від них, чи зустрічних агресивних дій. У зв’язку з цим інтервенції терапевта спрямовуються на пошук пацієнтом засобів приваблення та задоволення символічної фігури (годування, насичення), на основі яких може відбутися примирення і дружній контакт (або ніжні обійми), тобто певна інтеграція.

Відповідно до вищезазначених  особливостей мети психотерапії, терапевтичного репертуару, стилю супроводу та властивих йому технік на основному ступені КІП психотерапевт повинен керуватися наступними психотерапевтичними настановами:

—         убезпечення пацієнта та піклування про нього;

—         поступовість у опрацюванні позасвідомого матеріалу пацієнта, починаючи з поверхневих його шарів;

—         сприяння асиміляції «ворожих» інтроектів, що з’являються в образах пацієнта, інтеграції його психіки;

— активізація креативних здібностей пацієнта в процесі кататимних имагінацій, підкріплення його творчих рішень, підбадьорення;

—         співучасть і співпереживання пацієнтові, емпатія;

—         стриманість у тлумаченні змісту імагінації

1.2 Середній ступінь

Мета психотерапії. Можна сказати, що загальна мета психотерапії за методом КІП — «розвиток зрілих, самостійних структур Я пацієнта і сприяння його відокремленню від імаго батьків» [13, стор.47] реалізується в основному на середньому ступені, який передбачає більш тривале лікування, зростання складності психотерапевтичних інструментів впливу і — відповідно — вимог до вмінь і клінічного досвіду психотерапевта.

Х. Льойнер не вважав середній ступінь КІП самостійним підходом, розглядаючи всю систему кататимно-імагінативного методу як цілісність. Разом з тим, характеризуючи значення середнього ступеня, він говорить про зростання (в зв’язку з розширенням спектру інтервенційних технік) психотерапевтичних можливостей даного ступеня в плані реалізації кризових інтервенцій, роботи з центральними конфліктами, а також здійснення довготривалої психотерапії і впливу, що змінює характер [31].

Психотерапевтичний репертуар середнього ступеня КІП розширюється, у порівнянні з основним ступенем, в наступних напрямах:

а) концентрація уваги пацієнта на певних конфліктних для його психічного життя темах за допомогою стандартних мотивів середнього ступеня. Маючи вузьку структуру, ці мотиви дозволяють здійснювати фокусування, тобто встановлювати певний феномен імагінаціі (зазвичай це фіксований образ) як маніфестацію несвідомого конфлікту. Фокусування використовується для опрацювання як внутрішніх, глибинних, так і гострих актуальних конфліктів; воно є ефективним в роботі з психосоматикою, матеріалом нічних сновидінь, наслідками травмування;

б) асоціювання в образі, що пов’язане з наданням більшої індивідуальної свободи пацієнтові в розвитку спонтанного потоку імагінативних  картин, ніж це мало місце на основному ступені. Він може тепер вільніше, асоціативно і за власним розсудом рухатися в образі і проявляти себе вербально. Втручання і управління з боку психотерапевта є мінімальним. Такий підхід дозволяє розширити простір для проекцій пацієнта і прояву його різноманітних, в тому числі і деструктивних, імпульсів. Відповідно асоціативний метод дозволяє здійснювати більш тривалу психотерапію, необхідну для лікування  пацієнтів з  розладами характеру, межовою організацією особистості тощо, за умови достатнього досвіду і впевненості у собі фахівця, що проводить психотерапію;

в) поглиблене пропрацювання в КІП і аналіз перенесення/ контрперенесення — техніки, запозичені з психоаналізу, які  передбачають більш широке (в порівнянні з основним ступенем) інтерпретування психотерапевтом змісту образів пацієнта, а також  реакцій опору і перенесення/контрперенесення. Пояснюючи доцільність застосування  даних технік в КІП, зокрема поглибленого пропрацювання та інтерпретуючої допомоги терапевта,  Х. Льойнер разом з тим відзначав, що на середньому ступені, як і раніше, більш виправданим є недирективне заохочення процесів розуміння пацієнтом  символічного змісту і його научіння за допомогою обережних конфронтуючих пропозицій стосовно матеріалу, який має бути проясненим і усвідомленим [16].

Стиль супроводу. На середньому ступені, у порівнянні з основним, супровід пацієнта є менш протекційним і захищаючим, тут здебільшого застосовується конфронтаційний стиль та стиль «асоціативного образу дій». Що стосується першого, то він передбачає надання більшої свободи пацієнту,    поважається його право на ризик, допускається конфронтація з симптомом, заохочується  самостійність і відповідальність в небезпечних ситуаціях. Використовуються наступні техніки поводження із символічними образами («режисерські принципи»): конфронтація символів, внутрішній провідник. Техніка «конфронтація символів» є одним із основних засобів для опрацювання інфантильних об’єктних стосунків. Конфронтація в образі здійснюється зазвичай із недоброзичливими або ворожими символічними фігурами, які можуть бути викликані відповідними темами мотивів або з’явитися спонтанно. Суть техніки конфронтації полягає у детальному розгляданні недоброзичливої фігури та інтер’єру, в якому вона з’явилась, опису емоційного фону, що супроводжує картину. При цьому нерідко вивільняються сильні афекти, що переживаються пацієнтом у всій їх повноті. В результаті відбувається нейтралізація символічної фігури через її послаблення або трансформацію таким чином, що вона втрачає свою загрозливість, недоброзичливість, ворожість. Стосовно  другої техніки, то провідник може з’явитись  в образі пацієнта спонтанно або бути індукованим терапевтом. Зазвичай це позитивна символічна фігура, яка допомагає пацієнтові в образі: може щось радити, сприяти у доланні перешкод та віднайденні креативних рішень, спонукати до дій. Фігура провідника нерідко символічно пов’язана з образом психотерапевта, який у внутрішньому світі пацієнта представлений як інтроект.

         Застосовуючи конфронтаційний стиль, терапевт керується наступними психотерапевтичними настановами:

—         підтримка індивідуальної свободи пацієнта в розвитку імагінативних картин і вербалізації їхнього змісту, а також у творчих пошуках і рішеннях;

—          орієнтація на фокусування конфліктів і конфронтацію пацієнта з патологічними патернами поведінки і неінтегрованими частинами особистості;

—          створення можливостей для прояву експансивних, в тому числі деструктивних імпульсів пацієнта, вираження ним негативних емоцій і почуттів;

—         сприяння інтеграції психіки пацієнта на основі конфронтації і перетворення символічних фігур;

—         співучасть і співпереживання пацієнтові, емпатія;

—         орієнтація на поглиблене пропрацювання і роботу з перенесенням.

Інший характерний для середнього ступеню стиль супроводу — стиль  «асоціативного образу дій» є близьким до процесу вільного асоціювання в психоаналізі. Йому властиве мінімальне структурування (аж до нуль-структурування), надання пацієнту високої міри свободи, покладання на його самостійність і відповідальність. Разом з тим терапевт не втрачає контакту з пацієнтом, позначаючи свою присутність і увагу до процесу імагінації короткими словами та звуками: «Мг», «Так» тощо, інколи уточнюючими питаннями, повторенням останніх слів пацієнта, репліками, що підтримують, розкривають перспективу.

     Застосовуючи даний стиль, терапевт керується такими психотерапевтичними настановами:

—   максимальне розширення простору для проекцій пацієнта, підтримання його індивідуальної свободи в розвитку імагінативних картин, творчих пошуках, рішеннях і діях;

—         допущення появи загрозливих, небезпечних ситуацій, в яких діють «ворожі» символічні фігури;

—         толерантне ставлення до прояву експансивних, агресивних (в тому числі аутоагресивних) імпульсів пацієнта;

—     повсякчасне оцінювання ступеню небезпеки для пацієнта (у зв’язку з вивільненим страхом та іншими негативними почуттями) та доречне втручання для дозування його переживань з тим, щоб їхній зміст міг бути інтегрованим;

—  налаштування терапевта на необхідність терпіння, виявлення достатньої впевненості, мужності і здатності витримувати самому небезпечні для пацієнта ситуації в образі;

—         співучасть і співпереживання пацієнтові, емпатія;

—         орієнтація на поглиблене пропрацювання і роботу з перенесенням.

1.3. Вищий ступінь

 Мета психотерапії. Вищий ступінь КІП, з одного боку, пов’язаний з опрацюванням глибинних архаїчних змістів психіки, з іншого — це екзистенційний  рівень, тут ми стикаємося  з проблемами розвитку творчого потенціалу особистості, її стосунками з основними екзистенціалами, трансцендентним. Відомо, що Х. Льойнер був дуже обережний стосовно  як введення вищого ступеню в план навчання методу КІП,  так і використання його на практиці, вважаючи, що в системі вищого ступеня можуть працювати тільки дуже досвідчені КІП-терапевти, добре підготовлені як у галузі кататимно-імагінативної психотерапії, так і психоаналізу [13; 17]

Психотерапевтичний репертуар вищого ступеня  є найбільш широким, оскільки додатково до відомих вже інтервенційних технік основного і середнього ступенів тут використовуються:

а) спеціальні мотиви вищого ступеня, яким властива як широка, так і вузька структура. Мотиви спрямовані на розвиток сили уяви, креативності у розв’язанні існуючих проблем, розвиток та диференціацію Я-фунцій; пропрацювання жорстких обмежень Супер-Его. Мотиви вищого ступеня також сприяють формуванню свідомого ставлення  до глибинного архаїчного змісту психіки; пропрацюванню  екзистенційних тем і трансцендентних смислів;

 б) більш тісна комбінація методу КІП з техніками традиційного психоаналізу (розширення розуміння і тлумачення образів за рахунок вербалізуючої психоаналітичної техніки, пропрацювання опору і захистів, аналіз перенесення і контрперенесення і т.д.).

Стиль супроводу. На вищому ступені КІП переважно застосовуються вже описані конфронтаційний стиль та стиль «асоціативного образу дій». При цьому, порівняно із середнім ступенем,  може мати місце підсилення конфронтації з метою опрацювання глибоко витіснених агресивних імпульсів пацієнта і пов’язаних з ними емоцій. В той же час на вищому ступені пацієнту дається ще більше свободи і права ризикувати, в тому числі право на те, щоб «померти і народитися». Для здійснення такого роду супроводу використовуються, за Х. Льойнером, наступні режисерські принципи: «вимотати і доконати» та «магічні рідини».  Стосовно першого з цих принципів, то терапевт,  застосовуючи його, підхоплює сильні агресивні імпульси пацієнта (анально- та орально- садистичного характеру) і дає їм розвинутися в імагінативних пробних діях. Символічні фігури доводяться пацієнтом певною послідовністю дій до стану виснаження, в результаті чого врешті-решт відбувається нейтралізація їх ворожості. Х. Льойнер застерігав проти використання цього принципу щодо важливих об’єктних репрезентацій — значимих фігур, таких, як батьки, інші рідні люди, тому що це може викликати почуття провини та збільшувати напруження в реальному спілкуванні з близькими або асоціюватись з актами аутоагресії. Стосовно іншого принципу — «магічних рідин», то Х. Льойнер виокремив його в результаті спостережень за спонтанним використанням в сновидіннях наяву таких рідин, як вода, слина, материнське молоко, сеча для цілющої дії у випадках психосоматичних порушень, розладів, або для нейтралізації «ворожих» символічних фігур. Х.Льойнер зазначав, що раціонально пояснити дію цих рідин неможливо і проводив у цьому випадку паралелі із засобами натуропатії і магічних практик [31; 32].

Отже, психотерапевтичні настанови, якими керується терапевт, застосовуючи  даний стиль супроводу, можна сформулювати наступним чином:

—       орієнтація на посилення конфронтації;

—       забезпечення умов для виходу та опрацювання глибоко витіснених агресивних імпульсів пацієнта і пов’язаних з ними емоцій і почуттів;

—       сприяння інтеграції його психіки на основі принципів конфронтації, стомлення і ослаблення символічних фігур в перспективі їх трансформації;

—       створення умов для прояву і здійснення індивідуальної свободи пацієнта в розвитку імагінативних сюжетів, заохочення його творчих пошуків, в тому числі ризикованих рішень і дій;

—       сприяння розвитку особистісного потенціалу пацієнта у сенсі пропрацювання стосунків з основними екзистенціалами, трансцендентним;

—       співучасть і співпереживання пацієнтові, емпатія;

—       орієнтація на поєднання кататимно-імагінативної психотерапії з психоаналізом.

Таким чином, проведений вище теоретичний аналіз показав:

1. Переконливість дидактичних міркувань Х. Льойнера стосовно  доцільності поділу всієї системи  кататимно-імагінативної психотерапії на ступені : психотерапевту-початківцю та його клієнту легше і безпечніше якийсь час перебувати на рівні основного ступеня з його «щадним» кліматом і структурованими формами роботи.

2. Істотну зміну і ускладнення інструментів впливу в КІП з просуванням від основного до вищого ступеню.

3. Функціональну навантаженість та ієрархічність простору трьох ступенів КІП, в якому, на наш погляд, присутні як дидактико-технічні, так і дидактико-виховні аспекти.

2.  Формування особистості фахівця у просторі трьох ступенів кататимно-імагінативної психотерапії

Х. Льойнер, підкреслюючи ідейну спорідненість концепції КІП з теоріями класичного і сучасного психоаналізу, а також  феноменологічну близькість КІП до деяких напрямів психотерапії, що використовують імагінації в лікувальному процесі,  неодноразово акцентував разом з тим самостійність КІП як оригінального методу, що має свою особливу специфіку [11; 13].

Видається в зв’язку з цим, що, вибудовуючи складну ієрархічну систему КІП з метою кращого розуміння і засвоєння методу, Х. Льойнер керувався при цьому певними уявленнями стосовно професійних і особистісних якостей фахівця з КІП, процесу його становлення , неохідних для цього умов, вимог до його знань, навичок, переконань тощо. Деякі важливі аспекти цих уявлень експліковано автором методу в його  роботах, про інші ми можемо міркувати на основі висловлювань його учнів і послідовників [2; 4; 23]. Однак низка питань, пов’язаних з теорією трьох ступенів  КІП взагалі та професійною і особистісною  підготовкою фахівця у цьому просторі  зокрема, залишаються не проясненими.

Подальший текст являє собою спробу розглянути деякі питання особистісного розвитку фахівця-початківця у процесі  підготовки з КІП, беручи до уваги ту обставину, що, окрім оволодіння теорією і техніками методу за поступеневим принципом, паралельно він здобуває також власний  досвід як клієнт в КІП. В якості методологічного інструменту для розуміння процесів розвитку особистості фахівця у просторі трьох ступенів був використаний феноменологічний підхід.

Відповідно до цього підходу ми спробували «побачити» феномен трьох ступенів так, як він себе проявляє безпосередньо в практиці, тобто спробували відчути, що змістовно-значуще для особистості людини відбувається на початку — основний ступінь і далі — на середньому і вищому  ступенях кататимно-імагінативної психотерапії. Виникло припущення, що ці змістовно-значущі події якось пов’язані з трьома складовими КІП (ресурсною, конфліктною і творчою), описаними в роботах Х. Льойнера та його послідовників [1; 4; 13; 17]. Ресурсна складова  сприяє задоволенню  архаїчних потреб особи — нарцистичних, оральних, анальних, едипальних; конфліктна — дозволяє виявляти та пропрацьовувати актуальні і латентні конфлікти пацієнта; творча складова проявляється в розвитку сили уяви людини та її креативності у розв’язанні існуючих проблем. Отже, як бачимо,  три складові КІП розглядаються у вищевказаних працях як певні напрями роботи та діючі фактори  психотерапії. Нам же здалося цікавим і важливим розглянути виокремлені три складові КІП під кутом зору їхніх функцій на основному, середньому і вищому ступенях,  поміркувати про ту роль, яку вони виконують на кожному із них, або, краще сказати, у міру просування психотерапевтичного процесу, у міру поступового розвитку особистості в ході психотерапії за методом КІП.

Що в цьому контексті відбувається на основному ступені КІП? З одного боку, тут відбувається ніби «інвентаризація» Я клієнта, створюється «карта» його особистості — через переживання, усвідомлення себе і своїх бажань, їх диференціацію. Виявляються стійкі, безпечні ділянки «території» особистості і «провалля», «дірки», які викликають тривогу. З іншого боку, і це головне, що відбувається на основному ступені, — має місце інтенсивне ресурсне «підживлення» особи через символічне задоволення її архаїчних потреб (насамперед нарцистичних і оральних), що може здійснюватися шляхом спонтанної чи індукованої регресії з уявлянням сцен, де панує атмосфера захищеності, безпеки, достатку. Ця складова КІП, на наш погляд, є змістовно найбільш значущою для особистості клієнта на основному ступені, дві інші (конфліктна і творча) виконують тут швидше допоміжні, технічні функції. Цьому сприяє і стиль супроводу, описаний вище, — протекційний, обережний, такий, що підтримує, оберігає. Співучасть і емпатійність терапевта, притаманні такому стилю, створюють умови для певного «симбіозу» з клієнтом, що полегшує процес регресії і можливості задоволення архаїчних потреб.

У разі, якщо терапія закінчується на основному ступені, психотерапевтична робота, спрямована на задоволення архаїчних потреб  клієнта, забезпечує його  ресурсне підкріплення,  може компенсувати і , навіть, коригувати певною мірою дефіцит розвитку [1; 4]. В результаті він відчуває себе краще, сильніше, його симптоми, як правило, слабшають, до нього повертається працездатність. Якщо ж психотерапія триває, то виконана робота готує клієнта морально і енергетично до того, щоб йти далі, працювати з небезпечними ділянками особистісної території, «проваллями», тобто створюються умови для переходу на наступній рівень роботи, відповідний середньому ступеню КІП.

Змістовно-значимі події для особистості клієнта на середньому ступені — робота з актуальними і латентними конфліктами, які відповідають провідним переживанням його психічного життя. Така робота стає можливою завдяки здатності психіки до створення в уяві «містку» між симптомом та конфліктом, що уможливлює перехід від символічного уявлення ядра конфлікту до його пропрацювання і усвідомлення [1; 4]. Отже, конфліктна складова є головною на середньому ступені, ресурсна і творча — додатковими, фоновими.

Стиль супроводу психотерапевта в зв’язку з цим — конфронтаційний, в деяких випадках навіть провокативний. Клієнту дається більше свободи, підвищується його самостійність і самовідповідальність. Основне, що характеризує стиль супроводу на середньому ступені КІП, — це поступовий перехід від оберігаючого стилю основного ступеня до супроводжуючого стилю середнього ступеня (згадаємо, що однією із важливих технік  супроводу на цьому ступені є внутрішній провідник), рух від «симбіозу» до сепарації.

В результаті цілеспрямованої роботи з конфліктом на середньому ступені  актуалізується справжня індивідуальна структура психіки клієнта, відбувається інтеграція частин його Я, долається залежність від батьківських фігур і соціального оточення. Однак, горизонт дійсно зрілої особистості вимальовується, певно, тільки на вищому ступені.

Що відбувається на цьому ступені КІП? По-перше, тут продовжується робота з опрацювання конфліктів. Завдяки відповідним технікам поводження з символічними образами посилюється конфронтація, забезпечується вихід глибоко витіснених агресивних  імпульсів клієнта та пов’язаних з ними емоцій і почуттів, відбувається інтеграція його психіки на основі принципів конфронтації,  стомлення і ослаблення символічних фігур в перспективі їх опрацювання і трансформації. По-друге, і це головне, змістовно-значущою складовою на вищому ступені стає творча складова. Якщо на основному і середньому ступенях творча складова виявлялася в креативному розкритті, розвитку уяви і фантазії, збагаченні поведінкового репертуару, то на вищому ступені має місце творчість в сенсі  розвитку особистісного потенціалу, творення особою самої себе. Недарма мотиви цього ступеню пов’язані з темами народження, смерті, розуміння, любові і т.д. (Кажучи це, ми, звичайно, розуміємо, що справа не в самих по собі мотивах, а в етапі психотерапії, коли ці теми стають актуальними). Вищий ступінь — це екзистенційний рівень, прощання зі своїм колишнім образом і вихід на потенціал особистісного розвитку і перетворення, на формування стосунків із основними екзистенціалами, трансцендентним.

Стиль супроводу на вищому ступені КІП набуває нової якості, пов’язаної з описаним процесом вищої творчості. З одного боку, він конфронтаційний, з іншого, — такий, що ініціює, заохочує свободу, ризик, прагнення до самовизначення, зростання, реалізації свого потенціалу.

Оскільки на вищому ступені триває  робота з актуальними і латентними конфліктами, серед завдань психотерапевта залишаються завдання із фокусування конфлікту, конфронтації пацієнта з патологічними особистісними структурами і патернами поведінки, інтеграції його психіки, здійснювані на основі все більш вільного використання інтерпретацій, роботи з опором, захистами, перенесенням. Разом з тим з’являються, як нам уявляється, і нові завдання, відповідні викладеному вище розумінню творчої складової на вищому ступені КІП. Відзначимо їх особливу складність, оскільки в функції психотерапевта на цьому етапі входить:

—       допомогти клієнтові переглянути відносини з «колишнім світом», його межі, умовності, образ себе;

—     створити умови для формування його особистої волі у самоздійсненні в новій якості — як особистості, що реалізується  відповідно до своїх власних принципів і цінностей;

—       сприяти формуванню прагнення особи до відповідальної свободи, звільнення від «підпор», що віджили своє, в тому числі і психотерапевтичних.

Висновки і перспективи подальший досліджень. 

Таким чином, розгляд функціональної структури трьох ступенів кататимно-імагінативної психотерапії під кутом зору формування у цьому просторі професійних і особистісних якостей фахівця показав, по-перше, переконливість дидактичних міркувань Х. Льойнера стосовно  доцільності поділу всієї системи  кататимно-імагінативної психотерапії на ступені (основний, середній, вищий): психотерапевту-початківцю та його клієнту легше і безпечніше якийсь час перебувати на рівні основного ступеня з його «щадним» кліматом і структурованими формами роботи. По-друге, очевидною є істотна зміна і ускладнення інструментів  психотерапевтичного впливу в КІП з просуванням від основного до вищого ступеню. По-третє, виявлена функціональна навантаженість та ієрархічність простору трьох ступенів дозволила припустити, що у ньому  присутні не лише дидактико-технічні, але й дидактико-виховні аспекти,  зокрема пов’язані із розвитком особистості фахівця — початківця у методі КІП.

Розгляд триступеневої системи КІП під кутом зору змістовно-значущих для особистості такого фахівця подій (як кандидата, що опановує метод і здобуває при цьому свій власний досвід у ньому як клієнт) показав, що на  кожному із ступеней ці події мають своє особливе розгортання і змістовне наповнення, якому відповідають психотерапевтичні інструменти впливу. Разом з тим і організаційно, і змістовно усі ступені КІП взаємопов’язані, і кожний з них готує грунт для розгортання подій наступного ступеня.

Виконуючи завдання кожного із ступенів КІП, терапевт і клієнт практично можуть зупинитися на будь-якому етапі роботи, однак вектор розвитку особистості в психотерапії за методом КІП передбачає її рух не тільки на рівні психологічної структури (основний і середній ступені  КІП), але й на рівні екзистенційно-онтологічному(вищий ступінь КІП).

Підсумовуючи, акцентуємо, що здійснений нами у дослідницьких цілях послідовний розгляд основного, середнього та вищого ступенів КІП не означає, звичайно, що в реальній практиці роботи з клієнтами обов’язковим правилом є «відпрацювання» спочатку мотивів основного ступеню КІП, далі середнього і вищого. Буває, що клієнту вже на перших зустрічах у відповідності з його запитом, рівнем організації особистості і завданнями психотерапії доцільно запропонувати мотиви середнього ступеню чи, навіть, вищого і, навпаки, на просунутих етапах психотерапії можуть бути корисними мотиви і техніки основного ступеня. В цьому виявляється цілісність системи кататимно-імагінативного методу, що неодноразово підкреслював автор методу Х. Льойнер.

Як перспективу досліджень з цього напряму розглядаємо подальше вивчення питань формування професіонала-психотерапевта у ході підготовки з КІП (здобуття майбутнім фахівцем спеціальних знань, вмінь та навичок, розвиток його особистісних якостей, морально-етичних переконань тощо) за тими стандартами, що прийняті в європейській психотерапевтичній спільноті.